З минулого року ми слідкуємо за долею Ані Левченко, на чию долю випало багато випробувань, у тому числі й хвороба Крона. Щоб зупинити наступ недуги, потрібні були і висока професійна майстерність лікарів Охматдиту (Охматдит – національна спеціалізована дитяча лікарня МОЗ України), і кошти на ліки та дороговартісне спеціальне харчування. Все обходиться у 40 тисяч гривень на місяць. Громадський фонд «Виноградів» звернувся до небайдужих людей по допомогу і багато українців відгукнулися на це звернення. Ваша підтримка щодня допомагає їй купляти життєво необхідні препарати і врешті жити, вчитися, мріяти. Сьогодні Аня Левченко – уже студентка. Попри всі пережиті обставини її спогади про минулі роки сповнені світла і доброти. Ми обмінялися з нею кількома короткими меседжами про минуле та мрії про майбутнє. Вийшло таке своєрідне інтерв’ю:
Добрий день, Аня. Будь ласка, розкажи трохи про себе – де народилася, де вчилася…
Народилася 27.03.2006 у Києві. Навчалася у міській школі №43, зараз вчуся в Киїівському національному університеті ім.Тараса Шевченка (юридичний факультет).
Хто тебе виховував і підтримував усі ці роки?
Виховувала мене моя бабуся, підтримувала теж вона та сестри бабусі.
Які у тебе спогади про навчання в школі? Яка в тебе була мотивація вчитися?
Вчилась я добре, мені просто подобалось вчитися, хоч іноді було складно. Улюбленими предметами були математика, історія, було цікаво вивчати ці предмети, вони давалися мені досить легко.
Які враження залишилися про школу? Взагалі чи дружать сьогодні діти між собою? Чи залежить це від соціального статусу батьків?
Враження про школу залишились хороші, клас у нас був дуже дружній, статус батьків не мав для дружби жодного значення.
Коли ти дізналася про своє захворювання? Як ти вчилася жити з діагнозом Крона? До чого найважче звикнути?
Я дізналась про це лише в серпні 23 року, найважче звикнути до того, що тобі можна їсти не все, а лише дозволену їжу.
Ти певний час провела у Охматдиті, коли тебе готували до операції та й під час самої операції. Як ти сприйняла удар російських ракет по Охматдиту?
Я якраз повинна була туди лягати на обстеження і просто не знала, що буде далі. Я дуже переживала за лікарів, знайомих людей, з якими встигла познайомитися за час лікування й операцї. Взагалі було сумно і тривожно за всіх, хто там перебував.
А взагалі що думають твої однолітки про війну, про своє майбутнє, про майбутнє України?
Про однолітків складно сказати однією фразою, бо одна частина каже, що в Україні нема чого робити і виїжджає за кордон, інша- залишається і хоче якось змінювати на краще себе і Україну.
На фото: студентка Аня Левченко біля стін рідної альма матер